1 Не определено ли человеку время на земле, и дни его не то же ли, что дни наемника? 2 Как раб жаждет тени, и как наемник ждет окончания работы своей, 3 так я получил в удел месяцы суетные, и ночи горестные отчислены мне. 4 Когда ложусь, то говорю: «когда-то встану?», а вечер длится, и я ворочаюсь досыта до самого рассвета. 5 Тело мое одето червями и пыльными струпами; кожа моя лопается и гноится. 6 Дни мои бегут скорее челнока и кончаются без надежды. 7 Вспомни, что жизнь моя дуновение, что око мое не возвратится видеть доброе. 8 Не увидит меня око видевшего меня; очи Твои на меня, — и нет меня. 9 Редеет облако и уходит; так нисшедший в преисподнюю не выйдет, 10 не возвратится более в дом свой, и место его не будет уже знать его. 11 Не буду же я удерживать уст моих; буду говорить в стеснении духа моего; буду жаловаться в горести души моей. 12 Разве я море или морское чудовище, что Ты поставил надо мною стражу? 13 Когда подумаю: утешит меня постель моя, унесет горесть мою ложе мое, 14 ты страшишь меня снами и видениями пугаешь меня; 15 и душа моя желает лучше прекращения дыхания, лучше смерти, нежели сбережения костей моих. 16 Опротивела мне жизнь. Не вечно жить мне. Отступи от меня, ибо дни мои — суета. 17 Что такое человек, что Ты столько ценишь его и обращаешь на него внимание Твое, 18 посещаешь его каждое утро, каждое мгновение испытываешь его? 19 Доколе же Ты не оставишь, доколе не отойдешь от меня, доколе не дашь мне проглотить слюну мою? 20 Если я согрешил, то что я сделаю Тебе, страж человеков! Зачем Ты поставил меня противником Себе, так что я стал самому себе в тягость? 21 И зачем бы не простить мне греха и не снять с меня беззакония моего? ибо, вот, я лягу в прахе; завтра поищешь меня, и меня нет.
Йов: Моє життя лише подув вітру
1 Хіба доля людини на землі не підневільна, як військова служба, а його дні, – не є наче дні наймита?
2 Як невільник, вона прагне вечірньої тіні і, як наймит, чекає своєї заплати.
3 Така й моя доля: місяці марноти й визначені мені ночі болю…
4 Коли я лягаю, то питаю: Коли я вже встану? А та ніч тягнеться, і я просто лежу сповнений тривогою, аж до ранку.
5 Моє тіло вкрилось червою та струпами , мов земляною корою; моя шкіра тріскається та гноїться.
6 Мої дні минають швидше за ткацького човника й безнадійно щезають.
7 Тож згадай, що моє життя – лише подув вітру, і мої очі вже ніколи не побачать добробуту.
8 Незабаром мене не побачить навіть око Того, Хто постійно мене бачить. Твої очі, Господи, шукатимуть мене, але мене вже не буде.
9 Наче хмара, що розвіюється й зникає, так стається із тим, хто сходить до шеолу, – він звідти вже більше не виходить.
10 Він ніколи не повернеться до власного дому, і місце, де він жив, його не впізнає.
11 Тому я не можу більше стримувати моїх уст, а говоритиму в жалю мого духа, і скаржитимусь у гіркоті своєї душі.
12 Хіба я є морем, чи якоюсь морською потворою, що Ти ставиш проти мене вартових?
13 Іноді я кажу: Мене потішить моя постіль, нехай моє ліжко забере мої роздуми.
14 Але Ти мене лякаєш снами і викликаєш у мене тривогу привидами…
15 Тоді я волів би, щоб мене задушили, – краще вже смерть, ніж біль у кістках.
16 Мені обридло життя, – не буду ж я жити вічно. Залиши мене, адже мої дні – марнота.
17 Бо що таке людина, що Ти її так звеличив, і приділяєш їй стільки уваги?
18 Ти відвідуєш її щоранку, і щохвилини випробовуєш її?
19 Коли, нарешті, Ти відвернешся від мене, і відпустиш мене, аби я міг хоч проковтнути свою слину?
20 Навіть якщо я згрішив, то що я тим заподіяв Тобі, Стороже над людьми? Для чого Ти мене перетворив у Свою мішень, що я став для себе тягарем ?
21 І чому Ти не прощаєш мого гріха й не зітреш моєї провини? Адже коли я незабаром ляжу в землю, Ти почнеш мене шукати, – та мене вже не буде…