1 Не определено ли человеку время на земле, и дни его не то же ли, что дни наемника? 2 Как раб жаждет тени, и как наемник ждет окончания работы своей, 3 так я получил в удел месяцы суетные, и ночи горестные отчислены мне. 4 Когда ложусь, то говорю: «когда-то встану?», а вечер длится, и я ворочаюсь досыта до самого рассвета. 5 Тело мое одето червями и пыльными струпами; кожа моя лопается и гноится. 6 Дни мои бегут скорее челнока и кончаются без надежды. 7 Вспомни, что жизнь моя дуновение, что око мое не возвратится видеть доброе. 8 Не увидит меня око видевшего меня; очи Твои на меня, — и нет меня. 9 Редеет облако и уходит; так нисшедший в преисподнюю не выйдет, 10 не возвратится более в дом свой, и место его не будет уже знать его. 11 Не буду же я удерживать уст моих; буду говорить в стеснении духа моего; буду жаловаться в горести души моей. 12 Разве я море или морское чудовище, что Ты поставил надо мною стражу? 13 Когда подумаю: утешит меня постель моя, унесет горесть мою ложе мое, 14 ты страшишь меня снами и видениями пугаешь меня; 15 и душа моя желает лучше прекращения дыхания, лучше смерти, нежели сбережения костей моих. 16 Опротивела мне жизнь. Не вечно жить мне. Отступи от меня, ибо дни мои — суета. 17 Что такое человек, что Ты столько ценишь его и обращаешь на него внимание Твое, 18 посещаешь его каждое утро, каждое мгновение испытываешь его? 19 Доколе же Ты не оставишь, доколе не отойдешь от меня, доколе не дашь мне проглотить слюну мою? 20 Если я согрешил, то что я сделаю Тебе, страж человеков! Зачем Ты поставил меня противником Себе, так что я стал самому себе в тягость? 21 И зачем бы не простить мне греха и не снять с меня беззакония моего? ибо, вот, я лягу в прахе; завтра поищешь меня, и меня нет.
Наші дні — як дні наймита
1 Хіба чоловік на землі — не на службі військовій? І його дні — як дні наймита!..
2 Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
3 так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили…
4 Коли я кладусь, то кажу: “Коли встану?” І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку…
5 Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка…
6 А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони…
7 Пам’ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра…
8 Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене…
9 Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол , не виходить,
10 не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його…
Я обридив життям
11 Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:
12 Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?
13 Коли я кажу: “Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере”,
14 то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене…
15 І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.
16 Я обридив життям … Не повіки ж я житиму!.. Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!..
17 Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?
18 Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш…
19 Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?
20 Я згрішив… Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягарем?
21 І чому Ти не простиш мого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, — та немає мене…”