Наші дні — як дні наймита
1 Хіба чоловік на землі — не на службі військовій? І його дні — як дні наймита!..
2 Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
3 так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили…
4 Коли я кладусь, то кажу: “Коли встану?” І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку…
5 Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка…
6 А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони…
7 Пам’ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра…
8 Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене…
9 Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол , не виходить,
10 не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його…
Я обридив життям
11 Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:
12 Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?
13 Коли я кажу: “Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере”,
14 то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене…
15 І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.
16 Я обридив життям … Не повіки ж я житиму!.. Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!..
17 Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?
18 Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш…
19 Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?
20 Я згрішив… Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягарем?
21 І чому Ти не простиш мого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, — та немає мене…”
1 Хіба життя людини на землі радше не є випробуванням, — його життя, наче в наймита, взятого на день? 2 Або наче раб, який боїться свого володаря і схопив тінь, чи наче найманець, який очікує своєї винагороди. 3 Так і я переніс порожні місяці, і ночі болючі мені дано. 4 Якщо засну, кажу: Коли день? Як же встану, знову: Коли вечір? А буваю я сповненим болю від вечора аж до ранку. 5 Моє ж тіло покривається гноєм червів, і я чахну, зіскрібаючи грудки землі з моїх виділень. 6 А моє життя проминуло легше за бесіду, загинуло воно в марній надії. 7 Тож згадай, що мій дух — життя, і моє око більше не повернеться, щоб побачити добро. 8 Не побачить мене око Того, Хто мене бачить. Очі Твої на мені, а мене більше немає, 9 — наче хмара стерта з неба. Адже якщо людина зійде до аду, то більше не вийде, 10 і більше не повернеться до власного дому. І більше його не впізнає його місце. 11 Тож я вже не зупиню моїх уст, говоритиму, будучи в скруті, охоплений бідою, відкрию гіркоту моєї душі. 12 Яким морем я є, чи змієм, що Ти настановив наді мною сторожу? 13 Я сказав: Мене потішить моє ліжко, відкрию ж до себе самого власне слово на моєму ліжку. 14 Ти мене страшиш снами і лякаєш мене видіннями. 15 Забереш від мого духа мою душу, від смерті ж — мої кості. 16 Адже не житиму навіки, щоб терпіти. Відступи від мене, бо моє життя марне. 17 Бо чим є людина, що Ти її звеличив, або що Ти звертаєш на неї увагу? 18 Невже здійснюватимеш над ним нагляд аж до ранку, і його судитимеш до спочинку? 19 Як довго не залишатимеш мене і не відпускатимеш мене, доки ще ковтатиму мою слину в болі? 20 Якщо я згрішив, що Тобі можу зробити, Тобі, Хто знає людський розум? Навіщо Ти мене поставив Твоїм звинувачуваним, я є для Тебе тягарем? 21 І навіщо Ти не забув мої гріхи і не очистив мого гріха? Тепер же я піду в землю, — ось встаю вранці, а мене більше немає.